26 червня цього року, напередодні всеукраїнського дня молоді, Вінницькою обласною державною адміністрацією вперше проводився конкурс «Молода людина року», який визначив найкращих молодих спеціалістів у різних галузях з усіх куточків Вінниччини. Серед переможців - старший пожежник ПДПЧ-1 старший сержант служби цивільного захисту Сергій Студницький, який став першим у номінації «Молодий рятувальник року». Кілька днів тому Сергій став гостем редакції газети “Мить істини”.
– Сергію Миколайовичу, розкажіть, будь-ласка, як Ви потрапили в пожежну охорону. Ви мріяли про професію рятувальника з дитинства?
– З дитинства я мріяв просто працювати. Після закінчення школи пішов навчатися у Вінницьке професійне технічне училище №5, де опанував професію столяра-паркетника третього розряду. В 1994 році був призваний у Збройні Сили України. Після повернення з армії постав перед непростим вибором: куди ж іти працювати. До вибору майбутньої професії поставився серйозно, тому рішення приймав довго. Пропонували йти працювати в міліцію, але я вирішив, що це не моє покликання. Адже не кожній людині підходить кожна робота. Пізніше подав документи в пожежну охорону. Після проходження медичної комісії за розподілом потрапив у підпорядковану державну пожежну частину № 2. Стажувався там деякий час, і мене прийняли на службу. А через півроку перевели в підпорядковану державну пожежну частину № 1, де я зараз і працюю.
– А Вам, на Вашу думку, підходить професія рятувальника? Чи не розчарувалися ви у ній за весь цей час?
– Я дуже люблю свою роботу. Перш за все, мені подобається усвідомлювати, що я роблю корисну справу. Знаю, що ходжу на службу не просто так, а для того, щоб допомогти людям, коли їм необхідна допомога, і навіть тоді, коли вони думають, що допомога не потрібна. Розумію, що моя робота приносить користь державі, суспільству. Навіть у випадку, коли після виконання якогось завдання на мене і моїх колег із якихось причин скаржаться (і таке, на жаль, буває), все одно розуміємо, що все робили правильно, не порушили клятви на вірність народові.
– Ви вже більше десяти років рятуєте життя та майно інших людей. А Вам не страшно кожного разу ризикувати власним життям?
– Звичайно, страшно. Адже якщо в людини немає почуття страху, вона просто загине при першій-ліпшій нагоді. Але коли від тебе залежить чиєсь життя, про це просто не задумуєшся.
– Як Ви вважаєте, чому «Молодим рятувальником року» обрали саме вас?
– Я впевнений, мені просто пощастило (скромно посміхається - авт.). Усі люди, з якими я працюю – справжні професіонали. І я, і вони намагаємося робити свою справу якнайкраще.
– Розкажіть, як відбувалося нагородження.
– Нагороду вручали в концертному залі «Плеяда». Разом із дипломом мені подарували гарний кольоровий телевізор. Було дуже приємно. Після нагородження на нас чекав святковий концерт.
– Кому Ви завдячуєте своїм успіхам у житті? Хто був вашим наставником у нелегкій роботі?
– Мене, як і решту людей, виховали батьки і школа. Пізніше, коли прийшов працювати в ПДПЧ-2, в мене був командир відділення Юрій Луценко. Я вдячний йому за те, що він, як професіонал, зумів направити мене на правильний шлях. До нього можна було звернутися з будь-якого питання, він завжди був готовий все пояснити. Навіть якщо його перепитували декілька разів, йому вистачало терпіння все докладно повторити спочатку. Він ніколи не залишався байдужим до людини, яка хотіла щось знати. Ніколи не казав: бери книжку і читай. Змушував вчити те, що насправді було нам потрібно. Вже у першій пожежній частині також був дуже хороший командир відділення Сергій Бортновський, прекрасна людина і чудовий спеціаліст. Він багато чому навчив молодих рятувальників і особисто мене. Не можу не згадати ще про одну людину з ПДПЧ-1 – Віктора Олійника. На привеликий жаль, його сьогодні вже з нами немає – помер минулого року. З нього брав приклад не один молодий пожежник. Це була золота людина.
– Чи трапляються у Вашій роботі випадки, коли буває особливо складно?
– На жодній пожежі не буває легко. В кожному виклику є якась загадка, якісь притаманні тільки йому труднощі. Випадків було дуже і дуже багато. Найбільше запам’ятовуються ті з них, під час яких, на жаль, щось не виходить так, як хотілося б. Часом вдається витягнути людину з палаючого чи задимленого приміщення, а коли реанімуєш її, відкачуєш, вона так і не приходить в себе. Проходить час, а вона не подає ознак життя. Потім приїжджає «Швидка» і констатує смерть… В такі хвилини – найтяжче. Адже розумієш: які б зусилля не приклав, вже нічого змінити не можеш.
– А Ви пам’ятаєте свій перший виїзд?
– Звичайно, він мені добре запам’ятався. Я тоді працював у другій пожежній частині. Ми виїхали в село Сосонку вінницького району, де горіла дача. Перед нами стояло завдання не із простих: до палаючого приміщення не було нормального під’їзду. До того ж, двері дачі були металевими, на вікнах стояли металеві грати. Тому перш, ніж розпочати гасіння пожежі, нам довелося добре попрацювати. Ми під’їхали з боку городів. Мені особисто довелося десятки разів перестрибувати через паркани, прокладати через них лінію, бігати через них за підручними інструментами. Як зараз пам’ятаю, що порвав тоді свій бойовий одяг. Це була так звана пожежа з перешкодами.
– Чим Ви полюбляєте займатися у вільний час? У Вас є якесь захоплення?
– Довгий час я займався парашутним спортом. Це приносить мені величезне задоволення, дає адреналін. Але, на жаль, зараз цей вид спорту став дуже дорогим, і це не кожному по кишені. Вільний від роботи час присвячую сім’ї – маю дружину і сина Максима, якому скоро виповниться шість років.
– Ви б хотіли, щоб син пішов по вашій лінії і продовжив династію пожежників?
– Ви знаєте, я таких планів не будую. Вважаю, що син має сам собі обрати професію. Нехай підросте, а тоді вже й визначиться. Мій батько все життя працював на заводі «Маяк», відмінно розбирався в електроніці. Завжди допомагав мені у всьому, направляв на правильний шлях, підказував, як краще вирішити ту чи іншу ситуацію, але ніколи не нав’язував своєї думки. Я сам приймав важливі рішення і не шкодую про це. Тому сина намагаюся виховувати так само, як батько мене.
– Ваш син пишається тим, що його татко – рятувальник?
– Він ще дуже малий, щоб цим пишатися. Він просто знає, що тато працює. Декілька разів дружина приходила з ним до мене на роботу. Він бачив, як я виходжу в бойовому одязі, і запитував: «Татку, а чому ти такий брудний»? Я відповідав, що працюю, тому й забруднився.
– Чого б Ви хотіли досягти в майбутньому на службі?
– Я ніколи не прагнув до якихось почестей. Навіть офіцером ніколи не мріяв стати. Я хочу просто працювати і приносити користь людям. Мені подобається колектив, у якому я працюю. Серед них маю багато друзів. Ми разом виконували багато завдань за призначенням, і це нас дуже зблизило. Не дивлячись ні на що, ми завжди один одному допомагаємо. На щастя, на сьогодні ми всі живі, здорові й вдячні за це Богові.
– Дякую Вам за розмову.
Спілкувалася
Ірина СУХОМЛІН
