 |
 |
 |
Велика
Вітчизняна, що чорним смерчем пронеслась над Радянським Союзом, перевернула з
ніг на голову не лише життя та долі людей. Змінився весь світ. І те, що раніше здавалося нісенітницею, стало
спотвореною нормою буття. Діти та жінки поступово замінили чоловіків на їх
робочих місцях, виконуючи раніш непосильну для слабких рук роботу. Лізли під
кулі, захищаючи Батьківщину, гасили пожежі, рятуючи від вогню залишки майна
населення та Вітчизни. Падали від втоми, але піднімалися на ноги та знов ставали
в стрій. Нагород за це не отримували. Але їх щоденний подвиг залишився у
спогадах всіх, хто пережив ті страшні часи. Забути їх не можна, бо не можна
викинути з життя цілу епоху, не можна не пам’ятати й караули 20-річних
дівчат-пожежних, які протягом війни захищали міста Радянського Союзу від
вогняного ворога…
Під час
війни у Вінниці було два пожежних депо: одне - в одному кінці міста, інше - в
другому. Ось тільки замість мобілізованих професіоналів гасити пожежі було
нікому - всі, хто міг тримати зброю у руках, один за одним покидали рідне
місто, приєднуючись до військ Червоної Армії. Не залишились в тилу і вінницькі
вогнеборці, вирішивши, що серед мужніх вінничан заміна їм обов’язково знайдеться. В пожежну
охорону терміново потрібні були люди -
Вінниця потерпала від вогню... Тоді і вирішило керівництво УВС
Вінницького облвиконкому приймати як бійців жінок. І дуже скоро обидві частини
перейшли до вправних рук дівчат та молоденьких жінок, середній вік яких не
перевищував 25-27 років. Тільки шоферами, інструкторами та начальниками
пожежних караулів і самих частин залишилися чоловіки.
- Не
ваша це справа, дівчата, гасити пожежі, - часто говорив своїм підлеглим
начальник караулу пожежної частини №1 по охороні Ленінського району міста
Вінниці Іван Бескоровайний. – О ці вже німці
прокляті, таких дівчат змушують життям ризикувати…
В
пожежну частину №1 Марія Марківна Лубянова разом з
іншими 13 дівчатами прийшла 16 квітня 1944 року. З пожежною справою, звісно,
ніхто з них знайомий не був, і про пожежі вони знали лише з розповідей інших. Але іншої роботи не було - всі заводи
та фабрики були розбомблені.
- До
Вінниці я приїхала в 1944 році з рідного села Обідне Вороновицького району, - згадує Марія Марківна. - Не
думала, що побачу настільки сумну картину – обгоріле місто з оголеними горищами
вцілілих будинків. Розбитими були усі великі будови. Стирчали лише стіни
суперфосфатного та металоремонтного заводу, купа битої цегли замість м’ясокомбінату, кондитерської, швейної
та взуттєвої фабрик, бібліотеки імені Тимірязева і
залізничного вокзалу. На місці побудованого на вулиці Пирогова у 1934 році
пожежного депо – розбиті стіни.
- У нас в частині майже усі
дівчата були з сіл - вдома харчуватися було нічим, тож і їхали у Вінницю, аби
будь-яку роботу знайти, - продовжує Марія Марківна. - Повної освіти теж ні в
кого не було - війна завадила закінчити 10 класів. А тут одразу прийшлося
вивчати пожежно-технічне обладнання - інструмент, насоси, рукави, техніку
безпеки, основи пожежної профілактики. Начальник відділу пожежної охорони
Вінницького облвиконкому Віктор Вікторович Якобсон разом з начальником частини
проводили з нами заняття по бойовій та політичній підготовці... А коли ми
підучилися, стали ще й по хатах ходити: перевіряли димоходи, дворові будови,
горища - пожеж то й без побутової необережності вистачало...
В 44-му
пожеж дійсно вистачало. Вінницю бомбили щодня, а інколи й по кілька разів за
добу. І кожне бомбардування неодмінно закінчувалося пожежею. Горіло все, що ще
могло горіти. Але й те останнє дівчата повинні були врятувати... Більше за все
діставалося залізничному вокзалу, де
скупчувалися сотні вагонів з боєприпасами, пальним та людьми. Туди пожежні
мчали з обох частин одразу - одному караулу впоратися з вогнем було дуже важко.
А ще потрібно було ухилятися від ворожих літаків, які не давали гасити пожежі,
обстрілюючи вогнеборців кулеметною чергою. Тоді як
населення міста ховалося по бомбосховищах, дівчата підставляли свої спини як
мішені фашистам, а тендітні тіла - вогню...
-
Боялися всього - і німців, і полум’я, - каже Марія Марківна.
- Спеціального одягу-то в нас не було. Видавали лише військові спідниці та
блузки. Ще обов’язковим був пас. А верхній одяг
в кожного був свій, тобто домашні пальта та «фуфайки». А вони ж загоряються від
найменшої іскри. Тільки і дивись, щоб самій не спалахнути, мов смолоскип. Але,
на щастя, цього ні з ким з нас не трапилося...
Страшною
була й ніч, особливо для чергових. З гвинтівкою в руках дівчата охороняли
приміщення пожежної частини протягом двох годин - по черзі. Раділи, коли їх
години випадали на день. Це зараз пожежна частина №1 знаходиться майже у центрі
міста, це зараз за нею розташовані адміністративні та житлові будинки. А тоді
одразу за стіною починалося кладовище, яке лякало дівчат кожним шурхотом...
Працювали
пожежні добу, а другу добу відпочивали. Звісно, стомлювалися. В частині було їх
усього 14 пожежних дівчат, а роботи - нескінченно багато. Першим ділом після
зміни йшли відсипатися, 
іноді - одразу їхали в села додому, щоб хоч картоплі в
мам узяти. Гроші хоча й платили, все одно на життя не вистачало. Правда, давали
хліб по
-
Спокійніше стало тільки у 45-му, коли перестали бомбити, - каже Марія Марківна.
- Тоді й пожеж значно поменшало. Стали повертатися з війни чоловіки... А на
жовтневі свята дівчат та жінок взагалі звільнили. Так ми і розлучилися...
Майже
всі подруги Марії Марківни повернулися до рідних сіл - щоб потім більше ніколи
не зустрічатися разом. І лише з двома жінками пожежної частини №1 вона
продовжувала дружити - до смерті однієї з них (три роки тому) та по цей день -
з другою.
Через 60
років Марія Марківна Лубянова знов переступила поріг
пожежної частини - вперше з того часу. І, як по замовленню провидіння, побачила
бійців, які бігли відчиняти ворота гаражу, почула вищання сирени машини, що
поспішала на пожежу. «Як і 60 років
тому, - сказала вона. - Та ж напруга в серці, ті ж червоні машини, та ж
схвильованість. Тільки тепер в пожежних одним ворогом менше...»
Світлана Понура
 |