У самому центрi старої дореволюцiйної Вiнницi, на мiсцi зосередження майже усiх промислових пiдприємств, розташована чи не найстарiша в Українi пожежна частина. Колись давно, ще у 1912 роцi, зі своїх стін на гасіня пожеж вона проводжала гужовi вози, облаштованi бочками з водою... У 1949 роцi коней вже не було. Їх незадовго до війни замiнили вiдкритими автомобiлями АМО-Ф-15. На них-то i починав свою службу в пожежнiй охоронi кавалер двох орденiв Слави та двох орденiв Вiтчизняної вiйни Iван Степанович Слободянюк.

РОЗВIДНИК

Вiйна застала Iвана Слободянюка ще 17-рiчним хлопчиком. Спочатку його навіть на фронт його тоді не призвали - через малолітство. Тож до 1944 року Іван Степанович працював у колгоспi рiдного села Демидiвка Тростянецького району. Але одразу пiсля визволення Вiнницi вiд нiмецько-фашистських загарбникiв його мобiлiзували. Так почалася вiйськова кар'єра простого сiльського хлопця. Воювати йому випало у 6-й танковiй армiї 5-ого танкового корпусу, у 15-му розвiдувальному батальонi. З боями, пiшки, а iнодi i повзком, через Молдавiю, Румунiю, Угорщину i Австрiю, вiд Могилів-Подiльського Iван Степанович дійшов аж до Чехословаччини.

Розписатися на Рейхстазi не встиг - вiйна закiнчилася. Для всiх. Окрiм Iвана Степановича...

Не відлунали ще залпи салюту перемоги, як він був направлений на Забайкальський фронт. Служити бійцю довелося ще доволі довго, адже поповнення у вiйськах не вiдбувалося - занадто мало після війни залишилося молодих чоловiкiв... Ще протягом двох рокiв він ходив по чужій для нього землі Монглiї та Китаю. Звiльнили Iвана Степановича зi Збройних Сил Червоної армiї лише у 1947.

 

ЧОТИРИЖДИ ОРДЕНОНОСЕЦЬ

 Долею Iвану Степановичу судилося приймати участь у Великiй Вiтчизнянiй лише трохи бiльше року. Проте цього вiнницькому хлопцевi вистачило, аби вразити своїми подвигами Президiю Верховної Ради Радянського Союзу, яка його мужнiсть, вiдвагу та безстрашнiсть ще до 9 травня 1945 року вiдмiтила трьома найвищими вiйськовими нагородами - двома орденами Слави та орденом Вiтчизняної вiйни.

 Першу свою найвищу нагороду - орден Слави ІІІ ступеня Iван Степанович отримав в Угорщинi у сiчнi 1945 - за взяття "язика". Другий орден - орден Слави іі ступеня - також в Угорщинi, тiльки на цей раз за врятування групи розвiдникiв, які потрапили в засiдку. 12 бiйцiв Червоної армiї у сутичцi з ворогом вижили лише завдяки спритностi Iвана Степановича. В батальон група повернулася повнiстю, без втрат. Тільки один з бійців отримав поранення. Навiть технiку - два бронетранспортера та мотоцикл - пригнали непошкодженою. Це був квiтень 1945... переддень наступу на Відень.

 Останнiй свiй орден - орден Вiтчизняної вiйни - Iван Степанович отримав вже на Далекому Сходi. В цiлому ж за роки Другої Свiтової вiйни вiн нагороджувався 22 рази...

СВІЙ СЛІД В ІСТОРІЇ

 Ще у 1946 роцi, коли Iван Слободянюк служив у танкових вiйськах на Далекому Сходi, вiн подружився зi своїм земляком-вiнничанином. Пiд час вiдпустки, в яку друзi поїхали на Батьківщину разом, Iван Степанович познайомився з сестрою однополчанина - Марiєю Якимiвною. Вже до неї i приїхав демобiлiзований боєць. А як приїхав - залишився на все життя...

 Одружений, іван Степанович повернувся до землеробства. Майже два роки він пропрацював у колгоспi, аж поки знайомi хлопцi-пожежнi не запропонували йому змінити роботу.

 - Мабуть, я народжений, щоб бути пожежним, - каже про себе Iван Слободянюк. 15 рокiв вiн захищав честь збiрної команди Вiнниччини з пожежно-прикладного спорту. Список перемог орденоносця поповнювався нагородами тепер вже мирного часу... Неодноразово рiвних йому у майстерностi з пожежної справи не знаходилося

у всiй Українi. Важко було конкурувати iз ним i вiнницьким колегам. Причому не тільки у спорті, але й у володінні пожежною справою. Тому швидко й вирiс Iван Степанович зi звичайного бiйця пожежної частини до командира вiддiлення, а згодом - до начальника караулу.

 Про вiдданiсть своїй справi та про виховний талант Iвана Слободянюка кажуть i iмена його вихованцiв, одним із яких є начальник УМНС Вiнниччини Iгор Рихлiцький. З гордiстю Iван Степанович згадує час, проведений у бесiдах з талановитим учнем. З нiжнiстю згадує i всiх iнших своїх друзiв та учнiв, багатьох з яких вже немає в живих...

 - Коли я тільки-но прийшов у цю пожежну частину, - згадує Іван Степанович, - вона мала зовсім інший вигляд. У дворі стояла 4-поверхова учбова вежа (до 1960 року на базі нашої частини була організована пожежна школа). Пізніше, коли на вулиці генерала Арабея побудували нову школу, цю вежу за відсутністю її потреби

знесли...

 Проте з'явилися каштани, які і зараз прикрашають площу біля пожежної частини. Їх власноруч саджав увесь караул Івана Степановича. Налічувалося у ньому тоді 22 людини...

КРІЗЬ ВОГОНЬ І ВОДУ

 - Був такий час - по Київській підвали горіли, - каже Iван Степанович. - Температура у цих підвалах стояла така, що навіть фарба на касках загоралася. Жахливо згадувати.

 Багатенько великих об'єктів горіло на пам'яті Івана Степановича - і м'ясокомбінат, і хімзавод, і навіть цукровий склад, на котрому під час пожежі зберігалося понад 5 тис. тон цукру. З вогнем тоді боролися три дні - за допомогою пожежних майже зі всієї області. З трудом, але перемогли...

 Проте і цей епізод в трудовому житті Івана Cтепановича не був найжахливішим. Бо у 1953 році вінницьким пожежним довелося боротися не із звичною для них вогневою, а з водною стихією.

 Після танення снігу рівень води у Південному Бузі піднявся настільки, що затопленими виявилися навіть другі поверхи деяких будівель. Місто розділилося на дві частини - до центрального мосту і за ним. Сам міст, щоб його не знесло водою, жителі Вінниці завалили бетонними плитами. Вода накрила і Сабаровську плотину.

 - Протягом цілого місяця, і вдень і вночі, ми відкачували воду, - згадував ветеран. - З підвалів, з квартир, з учбових закладів... Горя людського надивилися більш, ніж на пожежах.

ПЕНСІОНЕР

 На пенсію Іван Степанович пішов у 60-річному віці, залишивши в пожежній охороні про себе добру славу та особисто собі - спогади про 35 років щоденної боротьби з вогнем.

 Коли Іван Слободянюк, одягнений у парадну форму, на яку були приколоті всі військові нагороди, прийшов прощатися зі своїми друзями та колегами по роботі, колишній начальник обласного управління пожежної охорони Олексій Чалий замітив: "Стільки років ми тебе знаємо, але навіть не здогадувалися, що ти такий почесний фронтовик!"

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

 Співробітника, шурхiт крокiв якого стара пожежна частина ще не стерла зi своєї пам'ятi, бойова "фортеця" зустрiла з розпростертими обiймами. Юнi бiйцi iз задоволенням слухали розповiдi Iвана Степановича про пожежну охорону Вiнницi початку 50-х рокiв минулого столiття. А сам ветеран, трохи пригнічений спогадами, не квапився розлучатися з несподівано повернутою молодiстю.

 Але настав час повертатися додому... Перед самим вiд'їздом фотограф вирiшив увіковічити зустрiч орденоносця з молодими пожежними. Проте тiльки-но всi стали біля машини, як у повiтрi пролунав сигнал тривоги. Фотографування не вiдбулося - бiйцi вирушили на боротьбу з вогнем.

 - Я не заздрю цій службi, - тільки й промовив сивоволосий ветеран, дивлячись вслід пожежному автомобілю...

 

 Світлана Понура Фотографії надані Вінницьким краєзнавчим музеєм