Вісімнадцятирічного Михайла Парполіту призвали в армію одразу ж після визволення його рід­ного села Флорине. Після тримісячної підготовки в Красноярському навчально­му піхотному полку потра­пив на фронт.

Це вже був сорок четвер­тий рік. Радянські війська гнали фашистів з рідної зем­лі, але ворог чинив шалений опір. Бойове хрещення наш молодий земляк отримав в лісах Білорусії, а далі його шлях пролягав через Каунас до Східної Пруссії. Війська III Білоруського фронту під командуванням генерала армії І.Д. Черняховського прорвали оборону против­ника на ділянці сто сорок кі­лометрів і розвинули наступ в глибину до тридцяти кіло­метрів. В одному із жорсто­ких боїв Михайла осколком поранило в голову - на голові залишився слід глибиною в пів-сантиметра. Ми­хайло Семенович не приховує, що він, мабуть, у со­рочці народився і дивом залишився в живих.

Найбільш запек­лі і кровопролитні бої випали на до­лю мінометника М.С. Парполіти у Східній Пруссії, яку німецько-фа­шистське коман­дування прагнуло утримати будь-якою ціною, ство­ривши для цього на її території міцну систему укріплень.

- Нам Потрібно було подо­лати дев'ять укріплених ру­бежів, - пригадує ветеран, -а це - протитанкові рови, ці­ла розгалужена система хо­дів, траншей, дзотів, двоя­русних бліндажів, загород­жень та різних пасток. Виби­ти фашистів з таких гнізд бу­ло надзвичайно важко.

Перед радянськими вій­ськами стояло завдання - відсікти групу «Центр» від решти сил німецько-фа­шистської армії, притиснути її до моря, розчленити і зни­щити частками. Тринадцято­го січня переможного сорок п'ятого року розпочалася Східно-Прусська стратегічна наступальна операція. А вже за два тижні наші части­ни вийшли до Балтійського моря і відрізали шляхи від­ступу східно-прусській групі військ, яку під кінець опера­ції було розгромлено.

Але молодший сержант Михайло Парполіта цього вже не бачив. Морозяним ранком мінометники 643-го полку 159-ої дивізії шкваль­ним вогнем руйнували по­льові укріплення ворога, за­безпечуючи наступ піхотин­цям. Звісно, противник на­магався в першу чергу заг­лушити вогневі точки міно­метників. В якусь мить куле­метна черга різонула по нозі Парполіти, роздробивши кіс­тку. Два артилеристи доста­вили Михайла в санчастину, а далі було довгих шість мі­сяців лікування в госпіталях.

- Саме після цих боїв ме­не було представлено до нагороди, - розповідає Ми­хайло Семенович. - І неза­баром я одержав медаль "За взяття Кенігсберга" і ор­ден Червоної Зірки. А вже після війни мене було наго­роджено орденами Вітчиз­няної війни І ступеня і "За мужність".

Додому Михайло повер­нувся інвалідом II групи. Права нога довго не зажива­ла, і ще три роки сочилася рана. Але життєлюбний, ве­селої вдачі чоловік не падав і не падає духом. Вісім років працював чоботарем, май­же чверть століття був стар­шим інструктором в пожеж­ній охороні району. Михайло Семенович часто буває в своєму трудовому колективі, виступає перед молоддю. А ще він уже десять років за­любки співає в хорі ветера­нів. Разом з іншими фронто­виками він гортає сторінки свого життя, пригадує моло­дість, обпалену війною, гріз­не воєнне лихоліття, яке серце не в силах забути.

Василь Вербецький