 |
 |
 |
Коли я обирала співрозмовника для інтерв’ю у святковий номер, присвячений Дню захисника Вітчизни, всі як один пропонували поспілкуватися з начальником відділу зв'язку, оповіщення та АСУ підполковником внутрішньої служби В’ячеславом Трухачовим. “Помітьте, звичайно, якщо людина у навчальному закладі займається художньою самодіяльністю, фахівець вона ніякий. Такі довго в пожежній охороні не затримуються. А тут мало того, що танцюрист та кавеенщик, прослужив 20 років, так він ще прекрасний спеціаліст не тільки по гасінню пожеж, але й по техніці,” – зазначив старший інженер відділення по роботі з особовим складом Павло Килівник.
- В’ячеслав Володимирович, напередодні Вашого професійного свята хочеться почати з нетривіального запитання – як двічі чемпіон України по автомодельному спорту, посідач першого юнацького розряду по стрільбі став пожежним?
- (Сміється) Ви ще забули перерахувати мої досягнення у волейболі, бальних танцях та плаванні. А якщо серйозно, в часи мого дитинства кожна дитини відвідувала який-небудь гурток чи спортивну секцію. Мій дядько був членом збірної Радянського Союзу, тож не дивно, що він “заразив” мене любов’ю до автомодельного спорту. Щоб зрозуміти захоплення людей автомодельним спортом, треба самому пережити ті миті хвилювання, коли бачиш, як поступово на твоїх очах у твоїх руках шматок заліза та дерева за допомогою епоксидного клею перетворюється на “штучку”, яка їздить швидше за справжню машину . Цим видом спорту я займався шість років. І хоча тільки випадок завадив стати мені бронзовим призером РСРС, з автомоделюванням своє майбутнє я ніколи не пов’язував. Яким воно не було прекрасним та чудовим, як воно мене не приваблювало, хлопчиком, я, як і інші, мріяв стати якщо не космонавтом, то міліціонером. У той час це були самі престижні професії. З роками блакитні мрії розвіялися, але бажання здійснювати подвиги у мирний час залишилося. Тому я й обрав професію пожежного. Але любов до техніки та до конструювання в мене залишилася.
Взагалі, моєму вибору професії пожежного сприяло декілька факторів. По-перше, досвід батька, який закінчив Львівське пожежно-технічне училище. Його розповіді про романтичне життя пожежного настільки заполонили мою уяву, що ні про що інше я й не думав. До того ж мій друг та сусід по парті теж готувався стати пожежним, а разом добиватися поставленої мети значно легше.
- Вам доводилося жаліти з приводу обраного життєвого шляху?
- Так, щоб кардинально змінити професію, ні. Хоча в самій структурі вид діяльності міняв кілька разів. Працював інспектором, але паперова робота не для мене. Написав рапорт та невдовзі став начальником караулу. На цій посаді пропрацював три роки, аж поки не був назначений заступником начальника СДПЧ-2. Коли у 1997 році звільнилося місце начальника ЦААС, керівництво почало шукати людину, яка б мала технічну освіту. А я на той час закінчив радіотехнічний факультет вінницького технічного інституту. До того ж багато хто знав про моє захоплення комп’ютерами (в нашій частині в першій з’явився комп’ютер. Це був подарунок приватного підприємця). На цю посаду запропонували мене - я не відмовився.
- Зараз Ви задоволені?
- І так, і ні. Я займаюся тим, що мені подобається. Я продовжую розвиватися, росту як фахівець. У нас чудовий колектив... проте є одне але. Ми, я маю на увазі наш відділ, не встигаємо йти в ногу з часом. Ми працюємо на застарілому обладнанні (хоча, справедливості раді треба зазначити, в деяких областях і такого немає). На центральному пункті зв’язку працює оперативна задача, яка була розроблена ще у 80-х роках. Диспетчера ЦППЗ вимушені обробляти дані в програмах, призначених для комп’ютерів самих перших поколінь. Є й чимало інших нюансів, яких би вдалося уникнути при нормальному фінансуванні. Сучасна техніка дозволяє робити дива. Але потрібні кошти, яких ми, нажаль, не маємо.
- По своїй роботі Ви спілкуєтесь з багатьма організаціями та підприємствами, які займаються комп’ютерами та комп’ютерними технологіями. Думаю, не помилюся, якщо припущу, що вони встигли оцінити Вас як фахівця. У Вас ніколи не виникало бажання змінити роботу та спробувати реалізувати свої здібності у якійсь приватній фірмі?
- Ви знаєте, пропозиції поступали. І на фірми пропонували перейти, і в міліцію тягнули. Заманювали кар’єрним ростом та званнями. Але…21 рік у пожежній охороні з життя не викинеш. Звик я тут працювати. Саме тут я навчився всьому, що зараз знаю та вмію, тричі був на семінарах по організації нашої роботи, відвідував інші області... Тож хочеться докласти всіх зусиль, щоб підняти службу в пожежній охороні. Хочеться працювати, а не бігати в пошуках невідомого кращого.
- Ви сказали, що дивились на роботу Ваших колег з інших областей. Що Ви можете сказати, у порівнянні з іншими, на якому місці знаходиться наша область по устаткуванню?
- В золотій середині.
- Чи є в Вас власне “ноу-хау”, яке можна було б використати в Вашій роботі?
- В світі комп’ютерних технологій одній людині зараз важко придумати щось нове. Цим займаються цілі інститути. А безпосередньо для пожежної охорони… Якщо чесно, на це не вистачає часу.
- А що б в центрі Ви зробили в першу чергу при умові фінансування?
- Переробив би оперативну задачу. Замінив би морально застарілу техніку на ту, яка б відповідала умовам сьогодення. По-перше, сучасна оперативна задача повинна бути виконана на основі цифрової карти міста, з вказаними конкретними шляхами під’їзду, з позначками справних гідрантів. Для особливо важливих об’єктів в комп’ютері повинні міститися плани будівель та споруд, щоб диспетчер ЦППЗ разом з повідомленням про пожежу відразу міг передати всю необхідну для роботи підрозділу інформацію. Це значно прискорить оперативність надання допомоги тим, хто опинився у пастки вогню. Бо саме для цього ми і працюємо.
- Наскільки мені відомо, Ваша дочка теж поділяє захоплення батька комп’ютерами та сучасними розробками комп’ютерного світу. А чи не мріє вона на Вашому досвіді про роботу в структурі пожежної охорони?
- Неля, як мені здається, ще взагалі ні про що не мріє – їй тільки 14 років. Зараз вона поки навчається у школі, а ким стане – побачимо. Я так думаю, що скоріше за все вона пов’яже своє життя з комп’ютерами. Зараз вона годинами може просидіти біля екрану, порпатися в програмах, розбиратися в них та намагатися придумати щось власне. Хоча в неї окрім комп’ютерів є ще захоплення: карате та англійська мова. Періодично Неллі намагається відпрацьовувати на мені прийоми. Поки я її ще можу побороти, але що буде далі… Зростом вона у мене, і хваткою теж…
- Ви суворий батько?
- Ви краще спитайте, коли ми вдома буваємо, щоб бути суворими батьками. Так що можу лише сказати – хотілося було б бути суворим. Точніше, хотілося б брати участь у вихованні дочки, а не лише бачити її сплячою. Хоча, в стосунках з матір'ю Неллі набагато частіше може домогтися свого. Я ж намагаюся пояснити, що таке “можна” і що таке “ні”. Взагалі в нас з нею в більшості питань майже повне розуміння. Сподіваюсь, так в нас були й далі.
Світлана Понура
 |