Коли говорять про сильних духом людей, мені чомусь згадуються не відважні пожежники, готові будь-якої миті ризикнути собою заради життя інших, а ветерани – наші дорогі і славні ветерани пожежної охорони. Пройшовши крізь віхи становлення служби, перебуваючи на заслуженому відпочинку, вони й досі у строю – завдяки своїм справам та живій пам’яті про них. Так і Анатолій Васильович Бабкін, який став легендою Вінницького гарнізону оперативно-рятувальної служби.
Донька Олена
- Це Роман Степанович Мостовий… Це Василь Петрович Вахненко… Ігор Анатолійович Рихліцький і “тезка” мого батька – Володимир Михайлович Бабкін. Бачите, я їх всіх знаю – вони часто заходять до тата. Не забували і коли він лежав у лікарні з інсультом… - свою розповідь про батька Олена розпочала із показу фотографій. – Чесно кажучи, я не знаю більш порядної людини, ніж мій батько. Не подумайте, я кажу це не тому, що він мій тато (по крові він мені не рідний), а тому що це дійсно так. Я ніколи не чула, щоб він підвищив на когось голос. Він вміє переконувати без крику, без сварок і без образ… Я виросла у щасливій родині, де ніхто ніколи не сварився. А знаєте, як він досі називає мою маму? – Галчонок (її Галиною звуть). Що й казати, татко в мене чудовий – мудрий і розумний. Часом з ним я навіть більш відверта, ніж з мамою (звісно, вона про це не знає). Я його так люблю і поважаю, що в мене ніколи б язик не повернувся сказати йому «Ти мені не рідний». Він для мене найрідніший з усіх.
Згодом у розмові з Анатолієм Васильовичем я передала йому слова Олени, додавши: «Ваша донька вас обожнює». І тут я побачила, як на очах ветерана пожежної охорони виступили старечі сльози. Він одразу ж постарався їх сховати від сторонніх, але ця миттєва слабкість пояснила – єдине, що може зачепити серце чоловіка, який багато бачив на своєму шляху, - так це його діти та онуки.
Внук Рома
Коли ми зайшли до Анатолія Васильовича додому, одним з перших нас зустрів 3-річний Рома – внук голови родини. Донька Олена привітно провела нас у кімнату, куди, випереджаючи нас, забіг Роман.
- Ну добре, не буду вам заважати. Ромчику, ти підеш зі мною? Якщо залишаєшся, то сиди тихенько, - давши настанови, Олена залишила нас наодинці з батьком і сином.
І не встигла вона закрити двері, як в Романа розпочався справжній витік енергії. Він скакав по дідусю, ховався за ним, шльопав його по голові, смикав за руки і ноги, показував книжки, лоскотав його м’якими іграшками… Чесно кажучи, від людини, яка не один рік займала начальницькі посади та керувала не одним десятком людей, я очікувала на суворе: «Сядь смирно і дай нам поговорити». Але не тут то було… Анатолій Васильович із любов’ю та ніжністю дивився на онука, терплячи всі його “знущання”. Навіть здалося, що йому це подобається – бути іграшкою малолітньої дитини.
«Невже ця людина, з якої дитя в’є мотузки, була начальником Вінницького відділення державного пожежного нагляду та СДПЧ-2?» - дивувалася я. Дуже слабо вірилося, що Анатолій Бабкін тримав у кулаку десятки підлеглих.
Василь Вахненко
- У часи свого керування Анатолій Васильович Бабкін був досить м’якою людиною. Він ніколи ні на кого не кричав. Всі питання з підлеглими вирішував без методів дисциплінарного впливу. Втім, тоді і самі люди були іншими, розуміли прості слова. Але ця природна м’якість не ставала йому на заваді у досягненні поставлених цілей.
Його поважали. Він ставився дуже вимогливо як до себе, так і до оточуючих. І при цьому в ньому абсолютно немає злопам’ятності. А людяності набагато більше, ніж зазвичай в інших.
Коли він прийшов начальником до нас у другу пожежну частину, я був його заступником. Часто згадую такий випадок: якось у мене розболівся зуб. Ранком приходжу на роботу з опухлою щокою. Він як побачив, так і ахнув – посадив мене в машину, особисто завів до стоматолога, дочекався, а потім відвіз додому. Не кожен так зробить… Звісно, у відповідь на таку доброту хотілося зробити щось хороше у відповідь. І підлеглі намагалися платити йому тією ж монетою.
Але окрім чуйності в ньому як в керівникові була ще одна позитивна риса – він був працьовитим. За роки перебування на посаді начальника пожежної частини він повністю оновив дах будівлі частини та зробив ремонт всередині приміщень.
Після його уходу на пенсію доля знов нас звела разом – він прийшов працювати до мене в загін технічної служби комендантом транспортно-господарської частини. Було таке враження, що він дуже спокійно переносить той факт, що з мого начальника він став моїм підлеглим. Анатолій Васильович ніколи не намагався мене повчати, навпаки, я сам йшов до нього за порадою. Він один з тих людей, яким можна довіряти.
Щороку багато людей йде на пенсію. На їх місце приходять інші. А ось Анатолія Васильовича Бабкіна замінити не може ніхто…
Олександр Волкотруб
Якщо потрібно описати Анатолія Васильовича Бабкіна кількома словами, достатньо буде фрази «Це Людина з великої літери». І краще не скажеш – такого інтелігентного і сердечного чоловіка не часто зустрінеш на своєму шляху.
Коли я молодим лейтенантом прийшов служити у пожежну охорону, Анатолій Васильович був начальником відділення держапожнагляду Вінницького міського відділу УМВС. Одночасно зі мною із навчальних закладів у Вінницю прибуло чоловік 20 – майже всі без власного житла. І всі як один за допомогою звернулися до Анатолія Васильовича – він примудрився поселити кожного. Не відмовив нікому, навіть тим, хто не був у нього в прямому підпорядкуванні. Мене поселили в гуртожитку заводу «Термінал».
Взагалі я не пам’ятаю випадку, коли б він кинув когось у біді…
А ще Анатолій Васильович був мудрим вихователем. Він так міг вказати на недоліки у роботі і підказати, як робити це правильно, що виникало бажання працювати, причому працювати добре.
За свої майже п’ятдесят років роботи у пожежній охороні він став наставником не для одного десятка людей.
Епілог
- Мені гріх жалітися на долю. Все було б нічого, якби я й досі рухався. Почуваюся я добре. І до минулого року ходив. А ось тепер ледве пересуваюся по квартирі… - такими словами, ніби вибачаючись за свою неквапливість, Анатолій Бабкін закінчив нашу розмову.
Перемагаючи хворобу, він вийшов проводити нас до дверей. І, тримаючи за руку Романа, вимовив: «Спасибі, що не забуваєте мене…» З дитини я підняла погляд на ветерана – на очах цієї справжньої Людини знов тремтіли сльози…
Світлана ПОНУРА
