За словами Олександра Твардовського, героями не народжуються — ними стають у боях. Двадцять років назад 223 пожежних з Вінниччини потрапили на передову боротьби із смертоносною стихією, вступивши у двобій з ядерним лихом. Невидимий ворог — випромінювання — не щадив мужніх чоловіків, які одними з перших кинулися на порятунок планети, важким тягарем рентгенів ліг на їх плечі. Всі 223 вогнеборця отримали шкідливу дозу радіації. Пам’ять... Саме вона є рушієм еволюційного поступу в майбутнє й оберегом найвищих загальнолюдських цінностей. І, якщо весь народ пам’ятатиме свою історію, він заслуговує на повагу, він вартий того, щоб дивитися у майбутнє. Якими ж були ті трагічні весняні дні, коли здригнувся світ і на землю впала згубна зірка на ім’я Полин?
Коли більшість українців у поневірянні очікувала на офіційну інформацію радянського уряду щодо аварії на чорнобильській атомній електростанції, йшла запекла боротьба з розбурханою недбальством силою атома. Пожежні Київської області, столиці країни, починаючи з 26 квітня приборкували полум’я над радіоактивними руїнами, курсанти пожежних училищ скидали з реактора уламки графіту. Один зведений загін вогнеборців змінював інший, співробітники якого зазнали опромінення. Киян змінили чернігівчани, на допомогу останнім прийшли пожежні з Житомирської області.
Вже 2 травня гарнізон пожежної охорони Вінницької області було переведено на посилений варіант несення служби. За лічені дні сформували загін, який мав замінити на чорнобильській станції колег з Житомирщини. Очікування на відправку розтягнулося на три тижні. Зрозуміло, якими напруженими видалися ті дні для родин пожежних, проте жоден з відряджених не сказав «ні», розуміючи як небезпеку завдань, так і важливість та значимість їх для людства. Часу, однак, не гаяли, перевіряючи боєздатність пожежної техніки, готовність обладнання до роботи в екстремальних умовах. Майже щодня проводилися навчання стосовно дій в забрудненій радіацією місцевості. Нарешті, надійшла вказівка з Києва. Автоколона (5 пожежних цистерн, 5 вантажівок із спорядженням, 3 легковика та 7 автобусів) надвечір 22 травня вирушила на схід, аби наступного дня наші вогнеборці приступили до виконання поставлених перед ними завдань.
Потрібно зазначити, що начальником штабу сил та засобів протипожежної служби, що надавала допомогу в ліквідації наслідків аварії, керівництво МВС України призначило тоді заступника начальника відділу пожежної охорони УВС підполковника внутрішньої служби Петра Меліхова, а командиром зведеного загону — Володимира Бабкіна, який на той час був також заступником начальника ВПО УВС.
Відразу після прибуття до районного центру Іванків (Київська область) надійшло повідомлення про масштабну пожежу в кабельному тунелі між 3-м та зруйнованим 4-м енергоблоками АЕС. Причина — коротке замкнення. Наші пожежні якраз тільки почали розвантажувати автомобілі й готуватися до поселення, як пролунав сигнал тривоги. Терміново відібрали 20 офіцерів. Та водії автобусів на відріз відмовилися везти пожежних далі, бо відрядження в них були оформлені лише до Іванкова, який в 70 кілометрах від станції. Проте через деякий час умовляння зіграли свою роль й вогнеборці вирушили до місця пожежі, на допомогу підрозділам загону Житомирської області.
Гасіння пожежі здійснювалось протягом 4 годин в зоні підвищеної радіації, тому стволи були закріплені в місцях горіння, а особовий склад змінювався по черзі. Складність планування приміщень тунелю та шляхів прокладання кабельних трас, а також несправність протипожежного водопроводу, заважали цілком знешкодити вогонь. Перед офіцерами з нашого загону стояло завдання перевірити усі кабельні шахти після ліквідації осередків пожежі. Дуже важливо було тоді не допустити повторне займання трас. Невдовзі пожежу таки ліквідували повністю. Ніхто з прибулих на практиці не знав, як реагує організм людини на високу радіацію, але психологічний бар’єр зникав, коли згадували про подвиг Володимира Правика, Віктора Кібенка, Леоніда Телятникові та інших.
Враховуючи оперативність виконання завдань (профілактика займань та охорона ЧАЕС від пожеж, дезактивація населених пунктів розташованих в зоні, гасіння лісових пожеж і таке інше), наступної доби весь зведений загін передислокували з Іванкова до Чорнобиля. Подолян розмістили в будівлях місцевої пожежної частини та в спустілих приміщеннях школи.
Здавалося б, жили в звичайних умовах, — згадував колишній заступник начальника УДПО УМВС підполковник внутрішньої служби, а нині ветеран органів внутрішніх справ Іван Фостик, — і лазня, і кухня, і звичайні пожежні автомобілі. Яскраво сяяло сонце, квітнули дерева, цвірінькали горобці. Як не радіти життю? Та все переверталося від тріскотіння та свистіння дозиметрів. Який там гарний настрій, коли навколо тебе 29 з лишнім мілірентген за годину, відчувається слабкість й першить у горлі... Порятунку від радіації не мали ніде. Хто «перебирав» встановлені лікарями норми, відразу потрапляв до шпиталю МВС у Києві.
Тому й ми були там тільки 15 днів. Дозиметричну розвідку проводили, висунувши штангу приладу в отвір на дні вкритого свинцем бронетранспортера, та, куди не поїдь, — навкруги забруднено. Засоби індивідуального захисту (пелюстки) допомагали мало. От тоді й забули, що таке радіація. іноді доводилося виводити середній показник 5-6 дозиметрів, аби з’ясувати, який насправді фон.
За словами колишнього командира зведеного загону Володимира Бабкіна, в 25 кілометрах від АЕС, на території Білорусії, загорілися якось в той період торф’яники. Таку інформацію отримали через супутниковий зв’язок. На пожежу й вирушила група, в якій були наші вогнеборці та кілька солдат з Харківського батальйону ВПО МВС. Та, прямуючи по бездоріжжю в зазначений район, заблукали. Надмірний рівень випромінювання вивів з ладу радіостанцію. На безлюдних просторах — жодного вказівника. Згодом ще й застрягли в трясовині. Ніби знаком згори стала поява диких гусей. На фоні чорного, а, насправді «рудого» лісу, птахи майже містично здійнялися й полетіли у височінь, завороживши чоловіків природною грацією та красою. А врятували тоді потерпілих вертолітники, помітивши машину, що забуксувала у болоті.
Ось ще одна розповідь — замполіта загону 223-х Михайла Ястремського.
30 травня поблизу сіл Буряківка та Іловниця зайнявся ліс.
— За інформацією, що надали нам з патрульного вертольоту, вогнем було охоплено значну ділянку, а дим йшов прямо на ЧАЕС. Бійці нашої пожежної частини, підняті по сигналу тривоги, вирушили до місця лісової пожежі на 10 машинах. Ми впоралися з завданням й загасили полум’я, незважаючи ні на значно підвищений радіаційний фон, ні на задимленість, а ні на жарку (до 30 градусів) й без вітерця погоду. Загалом, під час перебування в Чорнобилі, наші бійці з вогнем ліквідували 4 лісових та 3 торф’яних пожежі.
На долю особового складу зведеного загону гарнізону пожежної охорони Вінницької області випало також вивозити з території станції опромінені пожежні автомобілі. Як ми пам’ятаємо, для ліквідації пожежі на 4-му реакторі 26 квітня було задіяні понад 60 одиниць техніки. Пожежні автомобілі потрібно було видалити з-попід реактора, аби вони не заважали проїзду бронетехніки та інших спеціальних машин. Караул, створений для зазначеної роботи, очолив Володимир Придатко (тоді — капітан внутрішньої служби, заступник начальника УДПО УМВС). Серед кинутої напризволяще техніки незворушно стояли й машини Героїв Радянського Союзу Віктора Кібенка та Володимира Правика. Працювали майже на уламках реактора, а тому діяти мали в умовах максимально обмеженого часу. Відразу потренувалися на віддалених майданчиках, а потім — в бій. За лічені хвилини брали на буксир й витягували за межі станції «брудні» цистерни.
Аналогічно велася підготовка й до відкачки «важкої» води з підвалу того ж самого енергоблока. На цій ділянці фронту перебували Олег Григораш, Віктор Вінницький та інші пожежні. Дозволялося працювати по 30-40 секунд. За цей час слід було встигнути поставити автомобіль на басейн, забрати з нього воду та організувати її відкачку. Вистояли... й відкачали 16 тисяч кубометрів рідини, що підтопила реактор.
Відпрацьовували заздалегідь і дії щодо подачі води на бетонування фундаменту майбутнього саркофагу. До речі, товщина стін об’єкту «Укриття» в деяких місцях становить 18 метрів. Декілька разів, через прикрі помилки інженерів, бетонування відкладалося, в той час, як офіцери пожежної охорони чекали на команду «подати воду» цілу добу. Було й таке, що техніка, задіяна на будівництві, переїжджала рукави, руйнуючи водозабірну систему. Доводилося все з’єднувати знову. Більш як 10 тисяч кубометрів бетону було виготовлено за нашої допомоги.
223 пожежних з Вінниччини працювали на ЧАЕС та в зоні відчуження 15 днів і ночей. Для когось з них вони пролетіли, як мить, для інших кожен день став вічністю. Але вони перемогли. Серед них — Михайло Степайко, Сергій Гнатюк, Віктор Олійник, Володимир Василюк, Віктор Федосєєв, Анатолій Доценко, Володимир Розборський, Павло Рудь, Анатолій Войцицький, Юрій Луценко, Анатолій Кришталь, Ярослав Кудлаєнко, Юрій Шевчук, Олександр Зленко, Віктор Мрих, Василь Вахненко, Володимир Грицюк, Василь Чайка, Микола Гончарук та багато-багато інших. Всіх — 223. Крім того, по 14-15 днів в період з 1987 по 1990 рік чимало подільських вогнеборців добровільно вахтовим методом працювали у Чорнобилі.
Що ж, чорнобильське лихоліття залишиться навіки в пам’яті тих, кого називаємо «ліквідаторами». Безперечно, не пройде воно повз душу та серце громадян України, кожної весни нагадуючи про небезпеку зверхнього ставлення до природи. Героїзм пожежних, як і пам’ять про загиблих воїнів, вражених смертельними променями й пов’язаними з ними хворобами, завжди повертатиме вдячних нащадків обличчям до весни 1986 року. Пам’ятаймо Василя Бездєтного, Анатолія Бельмесова, Володимира Бондаря, Петра Войтка, Івана Герасименка, Володимира Герасименка, Олександра Гусарського, Володимира Голозубого, Петра Меліхова, Юрія Харитонова, Василя Прокоп’юка, Степана Безрученка, Петра Асафата. По них сьогодні подзвін.
Олександр Кутовий
