Історія гарнізону державної пожежної охорони Вінниччини містить у собі чимало цікавих і яскравих сторінок. Проте, який би ми не взяли період часу, всі без винятку події нерозривно пов’язані з особистостями — подільськими пожежними. Тими, хто чесно й сумлінно працював, ліквідовуючи небезпечні пожежі та попереджуючи їх виникнення. Тими, хто і вдень, і вночі приходив на допомогу оточуючим, жертвуючи особистим часом, родинним благополуччям, здоров’ям, життям. Завжди є люди, які вважають, що не існує на Землі мети, важливішої за надання захисту, порятунку, допомоги. І це, звичайно, на щастя.
Життя Петра Олексійовича Меліхова — взірець служіння власному народові, еталон виконання обов’язків, передбачених присягою працівника органів внутрішніх справ. Ця людина пішла з життя передчасно, не доживши до 54 років, але пішла від нас з чистою совістю, віддавши себе службі до останнього подиху.
Народився Петро Меліхов 9 червня 1938 року в селі Калабіно Задонського району Липецької області. 5 грудня 1956 року прийняв присягу і став курсантом Львівського пожежно-технічного училища МВС СРСР. Після закінчення в 1959 році цього навчального закладу працював інспектором пожежної охорони у Шпикові, що в Тульчинському районі Вінниччини. В 1974 році закінчив заочне відділення Московської вищої пожежно-технічної школи МВС СРСР, а у 1979-му — став заступником начальника відділу пожежної охорони УВС Вінницького облвиконкому. Яку б роботу не виконував, яке б звання не носив — від курсанта до полковника внутрішньої служби, — завжди користувався авторитетом людей, був гідним офіцерської честі.
З 22 травня по 6 червня 1986 року Меліхов очолив зведений загін обласної пожежної охорони, якому довелося по «гарячих слідах» ліквідовувати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Під його особистим керівництвом були сформовані пожежні частини (на самій ЧАЕС, а також в населених ще місяць до того пунктах) по охороні 30-кілометрової чорнобильської зони. Як згадують учасники тих подій, його, здавалося б, незгасної енергії вистачало на все — на оперативні перевірки протипожежного стану в машинному залі та інших приміщеннях споруд на ЧАЕС, на організацію відкачки радіоактивної води з-під четвертого реактора, на проведення дезактивації об’єктів станції та прилеглої території. Керував подачею води у технічний вузол, де проводилося бетонування стін саркофагу, вивезенням пожежної техніки, залишеної в ніч з 25 на 26 квітня після гасіння пожежі.
23 травня 1986 року Петро Олексійович очолив чергову групу працівників пожежної охорони для гасіння пожежі у кабельному тунелі АЕС. Незважаючи на смертоносний радіаційний фон (200-250 рентген), він був попереду там, де іншим було важко. Сміливі та рішучі дії командира в умовах вкрай складних обставин, надихали особовий склад офіцерського загону на відвагу та героїзм.
Високий рівень радіації в купі з пекельною температурою повітря і сильним задимленням, того дня зробили свою чорну справу. Мужнього вінничанина було госпіталізовано. Невдовзі отримав від уряду медаль «За трудову відзнаку», був представлений для нагородження орденом «Знак Пошани». Але Чорнобиль розірвав життя Петра Меліхова на дві частини, і, друга, пост-чорнобильська, на жаль, виявилася нетривалою. Серце героя не витримало радіаційного перевантаження і зупинилося 6 квітня 1992 року.
Нині в ГУМНС України у Вінницькій області на посаді начальника відділу професійної підготовки, виховної роботи і психологічного забезпечення працює Руслан Петрович Меліхов, його син. Працює добре й самовіддано, забезпечуючи високий рівень підготовки працівників оперативно-рятувальної служби «01». Від батька підполковник внутрішньої служби Меліхов успадкував сумлінність, організаторські здібності, вимогливість до себе та підлеглих.
Історія гарнізону державної пожежної охорони Вінниччини містить у собі чимало цікавих і яскравих сторінок. Проте, який би ми не взяли період часу, всі без винятку події нерозривно пов’язані з особистостями — подільськими пожежними. Тими, хто чесно й сумлінно працював, ліквідовуючи небезпечні пожежі та попереджуючи їх виникнення. Тими, хто і вдень, і вночі приходив на допомогу оточуючим, жертвуючи особистим часом, родинним благополуччям, здоров’ям, життям. Завжди є люди, які вважають, що не існує на Землі мети, важливішої за надання захисту, порятунку, допомоги. І це, звичайно, на щастя.
