Доля не була до них милостива, не радувала великими грошима та нагородами. Навпаки, вона кинула їх у саме пекло, не даючи прямої відповіді на запитання: чи виживемо? Ніхто з них не знав, чим це все обернеться і чим закінчиться. Кожну мить вони находилися в одвічному балансуванні між життям та смертю. Але вони вижили і стали безсмертними... Олег Григораш сидів на кріслі переді мною і не знав, про що говорити, що розповідати... Якби не настирливість його колег, він би взагалі не погодився на бесіду. «Навіщо все це? — запитував його погляд. — Я тільки виконував свій обов’язок...»
Другого травня, у той самий день, коли 22-річний Олег мав би святкувати народження своєї дочки та з квітами стояти під вікнами пологового будинку з надією побачити жінку з немовлям на руках, весь гарнізон пожежної охорони Вінницької області було переведено на посилений варіант несення служби. Це означало бути постійно там, де тебе зможуть знайти за лічені секунди, кожну хвилину бути готовим до виконання своїх обов’язків, навіть якщо за графіком у тебе вихідний.
За лічені дні з особового складу гарнізону був сформований спеціальний загін, який з миті на мить мав замінити колег з Житомирщини на Чорнобильській станції. Але ця мить постійного напруження, постійного очікування найголовнішого у їх житті наказу, розтягнулася на довгі дні та ночі. Понад 700 годин вінницькі пожежні та їх сім’ї перебували у стані, коли кожне слово один одному могло виявитися останнім перед командою: «По машинах!», коли кожний погляд коханої людини міг вже ніколи не повторитися, коли пам’ять могла заблукати десь між стінами реактору...
— Виїхали ми під вечір 22 травня, — згадує колишній начальник караулу, нині — заступник начальника оперативно-координаційного центру ГУМНС України у Вінницькій області підполковник внутрішньої служби Олег Григораш. — 23-го наш загін доїхав до зазначеного нам місця дислокації — райцентру Іванків, що в Київській області, це приблизно у 70-ти кілометрах від станції. Але не встигли ми розвантажити машини та приготуватися на поселення, як пролунав сигнал тривоги. В кабельному тунелі між 3-м та зруйнованим 4-м енергоблоками АЕС виникла масштабна пожежа. Підрозділам Житомирського загону була потрібна допомога...
Командир зведеного загону, тоді заступник начальника відділу пожежної охорони, Володимир Бабкін відібрав 20 з 228-х пожежних, кому першими з вінничан довелося вступити на заражену чорнобильську землю... Чотири години в зоні підвищеної радіації пожежні намагалися загасити полум’я, ще толком не знаючи, як людський організм реагує на невідоме їм досі злощасне випромінювання... А вгамувавши стихію, замість відпочинку пішли перевіряти решту кабельних шахт станції.
Наступного дня до Чорнобилю переїхали і інші вінницькі пожежні, яких розселили в будівлях місцевої пожежної частини та в спустілих приміщеннях школи, прямо напроти станції, через дорогу.
— Почуття страху в мене не було ні коли я їхав у Чорнобиль, ні коли потрапив безпосередньо на станцію, — каже Олег Степанович. — Був тільки німий жах від вигляду міста. На вулицях цвітуть дерева, у вікнах будинків під вітром крізь відчинені рами колишуться завіси, деінде сохне забута білизна, а само місто пусте, мертве. Ні дитячого сміху, ні весняної радості місцевих жителів. Тільки похмурі зосередженні обличчя приїжджих бійців спецпідрозділів та військових частин... Тоді майже кожен з нас черпав сили з не знаю ким написаного вірша:
«Хоть риск и смертелен, но все же...
Если не мы, то кто же?»
Пізніше ці прості чудові слова стали закликом всіх чорнобильців. Їх повторювали, передавали з вуст в уста, писали на папірцях, які потім причіплювали на об’єкти наступної роботи. Цими словами виживали самі та спасали друзів, витягували їх з вогняної небезпеки, ділилися своїм нехитрим спорядженням. Бо якщо не вони, то й ніхто не допоможе, ніхто не врятує...
Прибувши на станцію, тільки-но переодягнувшись у новенький білий бавовняний костюм та «озброївшись» респіраторами, вінничани відразу ж зайнялися відкачуванням “важкої” води з-під реактора станції.
— Нам дозволялося працювати не більш 30-40 секунд, — продовжує Олег Григораш. — За цей час треба було встигнути поставити автомобіль на басейн, забрати з нього воду та організувати її відкачку. Часу на роздум не було, тому вся бригада діяла як один механізм. Не підвів ніхто. Вистояли всі.
Наші пожежні були там усього 15 днів, але за цей час вони встигли відкачати 16 тисяч кубічних метрів води, що підтопила реактор. За їх допомогою будівельники виготовили понад 10 тисяч кубометрів бетону для фундаменту майбутнього саркофагу. Безпосередньо вінничанами з зони відчуження було евакуйоване не один десяток одиниць радіоактивної техніки, тієї, яку використовували (на той час вже загиблі) їх чорнобильські колеги.
— Для мене було справою честі, навіть боргом та обов’язком особисто витягнути бойову машину Віктора Кібенка. Він був моїм другом. Ми разом вчилися. І навіть наші койки стояли в одному кубрику, моя — через дві койки Віктора. І в футбол в одній команді грали! Він служив як раз в пожежній охороні станції, і загинув одним з перших.
«Урал» Кібенка стояв майже поряд з реактором. Загрузлий у піску, з заклиненими між рейками передніми колесами, бойовий автомобіль чорнобильського пожежного уявляв собою потужний випромінювач радіації. Але треба було комусь сісти за кермо в самий епіцентр випромінювання та вивернути колеса. До машини під’їжджали БТРом, корпус якого служив бронею від наскрізь проникаючої радіації. Працювали хлопці ривками, перебуваючи у зоні лише по 60 більш-менш безпечних для здоров’я секунд. А потім знов ховалися в бронетранспортер. Не легко їм дався цей автомобіль, але вони одужали і його, а машина стала гарним пам’ятником загиблим у Чорнобилі товаришам.
— Ми теж потроху йдемо, — зі смутком в очах промовив Олег. — Першим у пам’ять пішов наш начальник Петро Меліхов. Через тиждень нашого перебування на станції Петра Олексійовича завезли у Київ. А ще через рік він помер від раку. Зараз немає вже п’ятнадцяти...
Але решта ще живі. Вони вижили. Вижили незважаючи на те, що побували у пеклі. Вижили на зло усім тим, хто тепер каже: «Як набридли ці чорнобильці зі своїми проблемами». Вижили. Пожежні, що пройшли Чорнобиль — одні з небагатьох у цьому світі зрозуміли ціну дружби, плеча товариша, ціну людського життя... Для них Чорнобиль все розставив по своїх місцях, чесно та непідкупно визначивши вартість кожної людини. І тепер вони віддають перевагу триматися один одного. Бо сьогодні вже мало хто живе за принципом «если не мы, то кто же…»
Олександр Кутовий
Світлана Понура
