Чорнобильці. 20 років потому...
вони вважають, що держава перед ними у боргу
«Скільки вже можна писати та говорити про Чорнобиль та про чорнобильців? — якось сказала мені одна жіночка. — Вони молодці, і справді, здійснили подвиг. Але скільки можна? Я вже сотню разів читала про них і в сто першій — не хочу». Частина правди в її словах є. Бо дійсно, за 20 років про Чорнобиль було говорено вже багато. Названі імена загиблих у перші хвилини після вибуху, ледве не по днях перераховані події, що відбувалися на зараженій зоні, навіть була зроблена спроба відкопати злочини 1986 року, які Радянський Союз здійснив по відношенню до ліквідаторів (останнє журналістами робиться чомусь з особливою охотою). Проте серед публікацій, що вийшли протягом цих 20 років, майже не зустрінеш інформації про сучасне життя чорнобильців. Лише короткі факти про проблеми окремих осіб. Не прочитаєш і того, що кількість тих, хто у 1986 кожен вечір здавав покажчики отриманої за день радіації, тільки на Вінниччині щорічно зменшується на кілька десятків людей...
З Вінниччини першими на Чорнобильську АЕС був направлений зведений загін пожежної охорони у кількості 220 чоловік. За згадками пожежних, проводжати їх перед відправленням прийшли навіть перший секретар обкому партії, секретар партійної організації міста та керівництво УВС області. А ось зустрічали героїв по їх поверненню скромно — лише на рівні управління пожежної охорони. Проте тим, хто в Чорнобиль поїхав у мобілізаційних загонах, «пощастило» ще менше...
Отже, спочатку про перших. Уже ні для кого не є секретом те, що не встигли вінницькі пожежні прийняти табір у житомирчан, на зміну яким вони прибули, як сорок чоловік одразу було направлено на гасіння реактора. Добре, що ще не встигли відпустити найняті у Вінниці автобуси. Удалося вмовити двох із шести водіїв, щоб ті завезли їх у Чорнобиль (путівки в них були виписані лише до Іванківа, де базувався польовий табір пожежних). Важче добратися безпосередньо до ЧАЕС, бо навіть вмовлені сміливці відмовлялися їхати у пекло. Віддавали ключі, говорячи, автобуси потім повернете. Допоміг авторитет Комуністичної партії та натиск на патріотичні почуття...
По поверненні назад у Вінницю пожежним дали відпочити три дні. А потім про них забули і до певного часу навіть не згадували.
— Чорнобильці, афганці — усі ми просто виконували свій обов’язок, — каже Володимир Бабкін, який на той час був заступником начальника управління державної пожежної охорони Вінницької області. — Не знаю, чи можна нашу роботу називати подвигом. Адже подвиг здійснюється за власним бажанням, а нас туди направили за приказом. Можливо, хтось би і відмовився їхати на станцію, але після цього його відразу б звільнили.
Із Чорнобиля повернулися усі. Тільки переважно хворі. Бо перед відправленням у радіаційну зону ніхто ні у кого стан здоров’я не перевіряв. Хоча мали б...
Через кілька місяців після повернення з Чорнобиля у ліквідаторів аварії стали виповзати хвороби, схильність до яких вони мали до цього і які могли ніколи не проявитися. Буквально через рік лікарні та санаторії області заполонилися чорнобильцями із захворюваннями системі кровообігу, органів дихання, органів травлення, серцево-судинної системи та неврологічних захворювань. Одразу після аварії на ЧАЕС у медичних закладах області на обліку було 6 тисяч чорнобильців-ліквідаторів наслідків аварії, переселених та евакуйованих (зараз їх кількість з врахуванням смертності та міграції зменшилася до 4 тисяч.
Слід зазначити, в допомозі не було відмовлено нікому. Радянському Союзу треба віддати належне — протягом перших років після вибуху на станції країна щедро розплачувалася з чорнобильцями за їх підірване здоров’я. Безкоштовними були й лікування, й санаторії й навіть ліки в аптеках видавали безкоштовно. І, головне, всі ці послуги, тобто пільги, ліквідатори отримували без проблем, без зайвих питань із боку чиновників про необхідність та своєчасність тієї чи іншої процедури.
— Я вже тиждень ходжу по різних аптеках міста та шукаю, де мені безкоштовно нададуть передбачені законодавством ліки, — говорить чорнобилець Микола Ястремський. — Але всюди мені відмовляють, кажуть, поки їм не перерахують кошти за ліки пільговиків, обслуговувати вони не будуть.
— Я давно відмовився від користування пільгами, що мають надавати мені у сфері охорони здоров’я, — каже Володимир Бабкін. — Я не хочу стояти в медичних закладах і, мов милостиню, просити безкоштовно лікувати мене. Щоправда, мій достаток дозволяє обійтися без приниження почуття власної гідності...
Слава до чорнобильців прийшла десь у період між 1991 роком, коли був уведений статус чорнобильця, та 1996 — роком першого десятиріччя сумної дати. Тоді в їх ім’я встановлювалися пам’ятники та стели, на їх честь влаштовували мітинги та демонстрації, про них знімали кіно. Саме тоді держава і вирішила їм віддячити комплексом пільг у вигляді часткового або повного погашення вартості комунальних послуг, безкоштовного проїзду у міському транспорті, санаторного лікування та отримання ліків по спецрецептам. А про те, що чорнобильці в першу чергу отримували квартири, а інваліди 1-2 групи — безкоштовний автомобіль, зараз багато хто взагалі не знає. Мабуть тому, що кредо «кожний отримає по вчинках його» по відношенню до ліквідаторів перестав десь у середині 90-х років минулого століття.
Держава заборгувала перед чорнобильцями, перед їх самовідданістю, з якою вони вирушили на захист Вітчизни за першим її покликом. Така думка не лише їх самих, а й тих, хто стикається з ними кожен день, хто більш детально знає про їх переживання у далекі 80-ті... Але...
Світлана Понура
