26 квітня 1986 року. Була тепла квітнева ніч. Мирно спало місто Прип’ять, спали навколишні села. Спала Україна. Спала, не підозрюючи, про велике лихо, яке спіткало нашу рідну землю. Так, ніщо не віщувало біду, але вона сталася. Тишу мирної поліської ночі розірвали один за одним два потужних ядерних вибухи, і шалений вогонь вирвався з пащі реактору, здійнявся над спорудою кривавою загравою, обпалюючи на своєму шляху все живе. Виникла пожежа, якої людство ще ніколи не знало. Чорнобильські «плями» знаходили навіть в Швейцарії та в Західній Європі. Радіоактивний вітер промчав по значній частині планети. За словами К.Пруткова, бути вірним обов’язку в лихі часи — велика справа. Подолання трагедії планетарних масштабів вимагало від тих, хто віч-на-віч опинився з вогнем і радіацією, надлюдських зусиль, безприкладної мужності та жертовності. І такий подвиг, злет людського духу здійснили звичайні українські пожежні, яким судилося бути того страшного дня на бойовому чергуванні. Хто хоч раз бачив розпорядок дня чергового караулу пожежної частини, знає, що пожежним протягом дня спати ніколи. Тієї ж ночі не спали багато прип’ятських і чорнобильських вогнеборців, ніби відчуваючи біду. На сигнал тривоги першими відгукнулися бійці караулу чорнобильської об’єктової частини ВПЧ-2. Крім караулу, який очолював лейтенант внутрішньої служби Володимир Правик, за підвищеним номером виклику до місця пожежі негайно було відправлено і караул лейтенанта Віктора Кібенка з СВПЧ-6. і хоча цей караул належав до зовсім іншого підрозділу пожежної охорони, таким був порядок. СВПЧ-6 м. Прип’ять мусила автоматично виїжджати вслід за ВПЧ-2 по охороні ЧАЕС, бо була по відношенні до неї головною.
Спочатку караул В.Правика гасив пожежу у машинному залі Чорнобильської АЕС. А потім очолюване ним відділення диспетчер центрального пункту зв’язку залишив там чергувати задля гарантії, бо машинний зал ще був у небезпеці. Потрібно зазначити, що цей перший прибулий караул потрапив у машинний зал тому, що там була найбільша загроза поширення вогню, там було джерело загорання.
Незабаром їм на допомогу прибуло ті самі два відділення з шостої частини, з міста Прип’ять. Вогняну хмару над ЧАЕС було видно ще здалеку, і пожежні розуміли, з чим доведеться мати справу. І саме Віктор Кібенок, Микола Ващук, Василь Гнатенко, Микола Титенок та Володимир Тишура гасили вогонь в реакторному відділі.
Їх було негайно направлено в саме небезпечне стосовно радіації місце. Була також загроза, що палаюча в п’яти місцях покрівля реактора не витримає температури і впаде донизу, елементарно об валиться на працюючий ще в той час третій блок станції. Звісно, додаткова розгерметизація до добра б вже точно не призвела. Володимир Правик миттєво усвідомив небезпеку ситуації, залишив свій чорнобильський караул й приєднався до міського. Залишаючись вірними обов’язку шестеро вогнеборців піднялися на охоплений вогнем дах реактора. Цим мужнім чоловікам судилося прийняти на себе непомірний удар атомного свавілля, спричиненого, як стало відомо згодом людською халатністю. Тепер від них залежала подальша доля всіх землян. Більше двох годин вели вони пекельний двобій з вируючим полум’ям, втрачаючи свідомість в умовах смертельного радіаційного опромінення на висоті 70 метрів, коли отруйний дим перешкоджав диханню, серед розжарених уламків графіту, в киплячому бітумі, який пропалював взуття, бризкав на одяг, в’їдався у шкіру. Новий вибух міг статися з хвилину на хвилину. Тієї квітневої ночі, в хаосі й тривозі пожежі, в їх поглядах не було ні скорботи, ні страху, ні докору, ні сумління. Вони працювали. Вони рятували атомну станцію, рятували Прип’ять, Україну, рятували Всесвіт.
Згодом їм на допомогу прибули підрозділи з сусідніх районів. Всіх пожежних було шістдесят дев’ять. На превеликий жаль, ні першим ліквідаторам-пожежним, ні значній частині вогнеборців, які підняли знаряддя, що випало з рук героїв, не вдалося перебороти опромінення. Не вціліли в бою, але увійшли в безсмертя сержанти внутрішньої служби М.Ващук, В.Тишура, старші сержанти В.Ігнатенко, М.Титенок, начальник загиблого караулу СВПЧ-6 лейтенант В.Кібенок та начальник караулу ВПЧ-2 лейтенант В.Правик. Четверо бійців були нагороджені орденами Червоного Прапора (посмертно), а першим керівникам гасіння пожежі начкарам Кібенку та Правику, як і начальнику пожежної частини по охороні ЧАЕС майору внутрішньої служби Телятникову було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.
Пожежні, працівники АЕС, міліціонери, шахтарі, лікарі, шляховики, транспортники, будівельники військові, вірні обов’язку, тримали суворий іспит. Чорнобильський подвиг — це історичний приклад народного подвигу. Лише пожежних в різні часи ліквідації наслідків катастрофи взяло участь 6217 чоловік.
В пост-аварійний період з 23 травня по 7 червня 1986 року в Чорнобильській зоні ніс службу загін вінницьких пожежних на чолі з начальником штабу загону підполковником Петром Меліховим. Наші вогнеборці гасили кабельні тунелі ЧАЕС, лісові пожежі, займання на торфовищах, у селах 30-кілометрової зони відчуження, прокладали в забрудненій радіацією місцевості рукавні лінії, відкачували з-під зруйнованого реактора «важку» воду, забирали від руїн станції залишену там 26 квітня бойову пожежну техніку, проводили дезактивацію житлових будинків в залишених населених пунктах.
Як зазначив полковник у відставці, колишній заступник начальника штабу зведеного загону пожежних Вінниччини Михайло Ястремський, під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи працювати доводилося з величезним перевантаженням. Несли службу в екстремальних умовах, без спеціального досвіду дій в такому середовищі. Наприклад, тільки наш загін приступив до розвантаження, як надійшло повідомлення, що горить третій реактор. Слід було надіслати бійців до місця пожежі... Два відділення вінничан, а за ними додаткова група терміново помчали на допомогу житомирянам гасити ізоляцію в кабельних тунелях між четвертим і третім реакторами. Пожежа була складною, а боротьба — тривалою, важкою й, зрозуміло, небезпечною. Знову була боротьба за порятунок країни...
Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Іван Гладій, відзначить згодом, що «...найбільше навантаження тоді випало на співробітників МВС Київської, Вінницької, Житомирської, Чернігівської, Черкаської областей».
За той бій та інші одинадцять вінничан були нагороджені медалями «За відвагу на пожежі», а Петро Меліхов отримав медаль «За трудову відзнаку».
...Чорнобиль — невичерпна тема. Чекають на її висвітлення учасники тих подій. Не раз повернемося до неї й ми. Це — вже наш обов’язок.
Олександр Кутовий
