Всі учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, з якими довелося спілкуватися, кажуть, що техногенна катастрофа на атомній станції розділила їх життя навпіл. Молодість, красу, здоров’я, родинне благополуччя ці люди добровільно поклали на вівтар порятунку не тільки колишнього СРСР, а й, дійсно, всієї планети. Серед цих людей – 287 пожежників з Вінниччини.
Віталія Дмитровича Хмелевського у Вінниці знають, поважають і цінують. За справжню відданість обраній професії, аналітичний розум, героїчне минуле та найкращі людські якості. Незважаючи на складну долю і на те, що давно на пенсії, активно допомагає фахівцям ГУМНС України в Вінницькій області підтримувати боєздатність польового вузла зв’язку. До цього часу не втратив навичок спеціальності радіотелеграфіста 1-го класу, консультує та навчає цій нелегкій справі сучасних рятувальників.
На роботу в пожежну охорону прийшов у 1970 році, був призначений на посаду старшого викладача учбового пункту Відділу пожежної охорони. Відразу після захисту диплома в політехнічному технікумі, призвався до радянських збройних сил. Під час служби в армії досконало вивчив азбуку Морзе. Потім як здібний радист був відряджений в Єгипет, де в ті роки йшла війна з Ізраїлем. Кілька місяців Віталій навчав два екіпажі тамтешніх військових користуванню пересувними короткохвильовими радіостанціями. І хоча знаходилися біля Каїру, за 80 км від лінії фронту, польові умови були досить складними. Жили посеред пустелі, в палатках. Тричі на тиждень вертоліт доставляв воду та їжу. Зараз Віталій Дмитрович з посмішкою згадує, як вночі у туалет ходили тільки з автоматом чи ракетницею: палатки постійно обсідали дикі собаки та інші хижаки.
У 1980 році став начальником караулу пожежної частини №7 м. Вінниці. Багато довелося побачити, адже ніс службу у підрозділі, на озброєнні якого знаходилася спеціальна техніка – автодрабина, автомобіль освітлення, зв’язку та оповіщення, пінний та рукавний ходи та ще 4 пожежні машини на чергуванні в бойовому резерві. Виїжджали дуже часто: радянська промисловість працювала на повну потужність і дуже часто доводилося гасити вогонь на великих підприємствах. А ще ніс відповідальність за життя та здоров’я семи своїх підлеглих. Найбільше запам’яталися пожежі на Вінницькому олієжиркомбінаті, де гасили гігантське полум’я в цеху з переробки відходів соняшника, та п’ятиповерховий житловий будинок у Гнівані, де мешканців рятували з вогню, ризикуючи життям. За роки служби – десятки подяк, дипломів та медаль за бездоганну службу.
4 травня 1986 року старший лейтенант внутрішньої служби Віталій Хмелевський заступив на перше після відпустки чергування. Надвечір було отримано телефонограму, в якій говорилося, що в с. Іванків Київської області слід направити автомобіль пінного гасіння та взяти з собою 25 тепловідбивних пожежних костюмів. Слід зазначити, що вінницькі пожежники на той час розробили принципово нову схему під’єднання пінного ходу до автоцистерн. А в пекельних умовах, коли людина перебувала біля самої пащі пораненого ненажерливого ядерного монстра, вагу мала кожна секунда. От і знадобився винахід подільських вогнеборців.
Для 36-річного Віталія Хмелевського та ще двох добровольців – Миколи Мисенка та Петра Тищенка, з самого початку поїздка на ЧАЕС складалася непросто. Проблемою виявилося знайти необхідну кількість бойового одягу. Тепловідбивні костюми за короткий термін довелося збирати по підрозділах всієї області. Коли ж зрештою виїхали, у Козятині замінили пробите колесо. У Василькові поблизу Києва виникла проблема з двигуном автомобіля. Столичний центральний пункт зв’язку наказав добиратися до Іванкова самотужки. Ремонтували мотор вже в тамтешній сільгосптехніці. Аби дістатися до майстерні по дорозі 12 разів заправлялися водою.
Але завдання виконали вчасно і того ж дня спеціальний автомобіль ЗІЛ-130 з напівпричепом, де знаходилося 6 кубометрів піноутворювача, прибув на територію дислокації зведеного загону пожежної охорони Київської області – в с. Іванків, за 60 кілометрів від ЧАЕС. Віталія Хмелевського було призначено виконуючим обов’язки начальника частини спецтехніки, в якій знаходилися автодрабина та 4 автомобіля пінного гасіння з Житомира, Черкас, Києва та Вінниці.
10 травня було оголошено тривогу, у польовому наметовому таборі з’явилися автобуси і частина загону, разом із нашими пожежниками, опинилася в самому Чорнобилі. У порівнянні з Іванковом, тут вже були підвищені заходи безпеки. Поселилися у гуртожитку місцевого профтехучилища, а біля пожежної частини на гідранті фон був 0,5-0,8 рентген за годину. Рятувальники отримали респіратори та ватно-марлеві пов’язки. Службу несли також у напруженому ритмі, десятки разів на добу виїжджаючи на наявній техніці (2 автоцистерни з Хмельницької АЕС) на завдання. Підрозділ Хмелевського, а це 2 водія, командир відділення та пожежний, водою з Прип’яті заправляли військові розливні станції та інші автоцистерни, які згодом змивали радіоактивний пил з доріг; спеціальною гліцериновою сумішшю обробляли узбіччя шляхів, аби утворити захисну плівку. Потім змінили житомирських колег, які забезпечували бетонування на будівництві саркофагу та відкачували з-під четвертого енергоблоку важку воду. Останнє було складною справою, адже „забрати” воду вдавалося лише з п’ятою-шостої спроби. Через велику густину радіоактивної води виходили з ладу автонасоси.
Але найбільше Віталію Хмелевському запам’яталося 23 травня. По сигналу тривоги о 3-й годині ночі було піднято весь зведений пожежний загін. Між зруйнованим четвертим та третім енергоблоками ЧАЕС через коротке замикання загорілися кабельні тунелі. Полум’я охопило масляні кабелі і температура всередині піднялася до 600 градусів за Цельсієм. Радіаційних фон біля зруйнованого реактора становив 200-250 рентген за годину, тому вийти зі строю було наказано лише добровольцям. Проте добровільний крок вперед зробили всі – від рядового до старших офіцерів. І не тільки тому, що були комсомольцями та членами партії, а тому що так само кількома тижнями раніше вчинили герої-пожежники Володимир Правик, Віктор Кібенок, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Микола Титенок та Володимир Тишура. Молоді хлопці всьому світові показали приклад мужності та самопожертви, і їх імена тими днями були в кожного на вустах.
Повідомлення про пожежу в кабельних тунелях надійшло, коли до Іванкова на зміну меншому за кількістю людей житомирському загону на автобусах прибув вінницький зведений загін в кількості 223 чоловік. Наші пожежники якраз тільки почали розвантажувати автомобілі й готувалися до поселення в наметах, коли оголосили збір. Іванківську групу з 20 офіцерів очолив Петро Меліхов. Цікаво, що водії автобусів навідріз відмовилися везти пожежних далі, бо відрядження в них були оформлені лише до Іванкова. Проте через деякий час умовляння зіграли свою роль й вогнеборці вирушили до місця пожежі, на допомогу житомирському загону, в складі якого і був Віталій Хмелевський.
Завданням підрозділу Хмелевського, який прибув раніше, аби підготувати роботу житомирських та вінницьких пожежників, полягало в установці пересувних насосних станцій на обвідних каналах, розміщенні магістральних ліній та розгалужень за 40-50 метрів від кабельних тунелів і по можливості – прокладання звичайних рукавних ліній. Не приступаючи до гасіння вогню, все це необхідно було зробити за 11-12 хвилин. Працювали швидко, злагоджено, намагаючись не думати, що поруч – смерть. Одному з бійців стало на мить погано, однак допомогли товариші, повернули до свідомості. В усіх боліли і паморочилися голови, всі відчували сухість у роті та важкість у тілі, однак ніхто не відступив, незважаючи на те, що перебував у небезпечній зоні близько 20 хвилин. Це, безумовно, й дало змогу з честю виконати завдання.
Але послідовникам було ще важче. Гасіння пожежі здійснювалось у небезпечній для всього живого зоні, тому прибулими підрозділами служби „01” стволи були закріплені в місцях горіння, а особовий склад, відпрацювавши 5-6 хвилин, змінювався по черзі. Складність планування приміщень тунелю та шляхів прокладання кабельних трас, а також несправність протипожежного водопроводу, заважали цілком знешкодити вогонь. Чотири години знадобилося, аби остаточно приборкати полум’я і не допустити ще однієї катастрофи.
Попри погане самопочуття Віталій Хмелевський разом із товаришами відправилися в душові, розташовані в одній з будівель на ЧАЕС, та переодягнулися у незабруднені речі. Такий був порядок. Як і стосовно запису у картку штучно мінімізованоїдози в 1,2 рентгена. По дорозі в Іванків, бачили безліч автобусів, пожежних автомобілів вантажівок, будівельної техніки. Земляки зустріли, не пізнаючи і дивуючись, що став дуже білим (кількома тижнями пізніше їх це вже стосувалося так само – авт.). За кілька днів, повернувшись додому у Вінницю, молодий офіцер потрапив на весілля. І чимало тостів було випито за те, що повернувся додому живий.
У вересні Віталію Хмелевському довелося забирати з Іванкова „рідний” автомобіль пінного гасіння, адже Вінницька область залишилася без єдиного авто такого типу. Але коли знайшов його серед моря іншої використаної техніки, волосся стало дибки. На ньому вже не було ні акумулятора, ні радіостанції. Навіть лампочки викрутили, чи то заради ремонту інших машин, чи то з метою наживи... Та саме неприємне - автомобіль добряче „фонив”. На ньому було вже понад 5 рентгенів. Тому дев’ять годин до Вінниці здалися вічністю. А вдома машину потім місяцями мили, провітрювали; і саме краще, що змогли зробити - зігнати забруднення до 1,5 рентгена.
Про людей - годі й казати. З 287 вінницьких пожежників, учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, 16 вже немає в живих, 138 через хвороби звільнено зі служби. 81 пожежник став інвалідом, як і Віталій Дмитрович Хмелевський. Починаючи з середини червня 1986 року, коли „швидка” забрала його прямо з чергування, переслідують постійні болі в кінцівках та гіпертонія. У 1995 році капітан Хмелевський був вимушений звільнитися. 2002-й рік – онкологічна операція, лікарні, аптеки, медикаменти... Якби не підтримка товаришів, з якими пліч-о-пліч свого часу йшов у вогонь, чорнобильські рани загоювалися б набагато довше. Тому і пишається тим, що друзі не забувають і цінують, насамперед, не відзнаки та записи у його трудовій книжці, а його товариство. Іншим також бажає, аби люди їх згадували лише добрими словами.
Олександр Кутовий
