Коли сталася аварія на ЧАЕС, Володимир Давидюк працював старшим пожежним у воєнізованій частині № 2 по охороні Замостянського району м. Вінниці. Тоді начальником цього підрозділу був Анатолій Васильович Бабкін. Він 22 травня і зібрав особовий склад, аби сповістити про від’їзд у відрядження в с. Іванків Київської області. Наказали зібрати необхідні речі, перевдягнутися. Виїхали увечері. Долаючи цілу ніч тривожну тишу, автобуси із подільськими рятувальниками вчасно прибули на місце дислокації - на берег річки Тетерів. Близько 8-ї ранку вже розвантажували похідні речі, намети, технічне озброєння. Облаштовуючи табір, копали погріб, із дощок збивали столи та лавки. Всім наказали випити якісь таблетки під час прийому їжі.
Коли почали працювати, приїхав командир тільки-но сформованого зведеного загону – майор внутрішньої служби Володимир Бабкін. Він привіз тривожну звістку: вогонь охопив кабельні тунелі між третім та четвертим енергоблоками АЕС. До боротьби із вогнем вже були залучені харківський, чернігівський, житомирський зведені загони, пожежні підрозділи столиці та Київської області. Їм терміново була потрібна допомога.
Вінницьку групу з 20 офіцерів очолив особисто начальник штабу сил та засобів протипожежної служби підполковник Петро Меліхов. Це була справжня розвідка боєм. Гасіння вогню тривало у небезпечній для всього живого зоні. Стволи, закріплені неподалік осередків вогню, бійці підхоплювали як естафетну паличку. Відпрацювавши кілька хвилин, поступалися місцем іншим вогнеборцям. Понад чотири години знадобилося ряту-вальникам, аби повністю приборкати полум’я. Зрозуміло, всі двадцять подолян повернулися у табір із дозою опромінення.
А потім почалися не менш небезпечні будні. Перші дні чергування були найважчими, поки не призвичаїлися. Постійні тривоги, відсутність досвіду участі у подібних кампаніях, надмірна спека – більше 30 градусів по Цельсію вище нуля. Володимир Давидюк був призначений на посаду помічника дозиметриста. А роботи тоді по контролю за рівнем радіації вистачало.
Одного дня було оголошено черговий список бійців для відправки на станцію. Серед них був і рядовий внутрішньої служби В. Давидюк.
У відділенні Миколи Колісника, в якому служив Володимир, пліч-о-пліч боролися із вогнем також В’ячеслав Холопкін, Микола Мельник, Микола Демчук та Руслан Ковердинський. Так і в Чорнобилі, працювали цим колективом. Розселили у двоповерховому гуртожитку тамтешнього ПТУ. Всі отримали чисту постіль, розпакували валізи. Незабаром пролунав сигнал на збір і без зволікань – у бій. Завданням відділення було прокласти рукавні лінії від двох автомобілів ПНС (пересувні насосні станції), розташованих на обвідних каналах за 150 метрів від реактора. Вода конче потрібна була для шахтарських бетонозмішувачів для спорудження саркофага. Та й зрошувати потрібно було землю, адже військовослужбовці міністерства оборони якраз знімали забруднений верхній шар грунту.
На ЧАЕС завіз звичайнісінький автобус. Сказали, що працюватимуть пару годин, а по обіді приїде наступна зміна. Однак, виявилося, що це були просто слова: обід привезли, а вінничан так ніхто і не поміняв. Пробули на станції аж до вечора, без зупинки налагоджуючи систему подачі води. З’єднані між собою пожежні рукави час від часу переїжджала важка техніка – танки, самоскиди, трактори. Окрім того, від тривалого тиску води постійно виникали пориви, заливаючи працюючих радіоактивною рідиною. Бігали на станцію, у душові, милися, повністю міняли одяг. А потім знову до своїх ПНС-ок. Так минув тиждень, як уві сні: по 7-8 годин щодня у самісінькому пеклі. Загалом вінничани забезпечили подачу на бетонування стін захисної споруди понад 10 тисяч кубічних метрів води.
А потім всіх забрали в Іванків, бо отримана доза перевищувала допустимі норми. Там, 29 травня й дізнався, що у нього народився другий син (подзвонили з Вінниці). Володимир Давидюк запам’ятав той день, як один із найщасливіших у житті. Попросив тільки родину, аби без нього не давали хлопчику ім’я.
Незабаром вінницький зведений загін замінили черкаські вогнеборці. Разом із іншими 7 червня повернувся на рідну Вінниччину і Володимир, назвав хлопчика Олегом.
Продовжив служити у своїй 2-й частині старшим пожежником. З 1992 року був водієм у загоні технічної служби, там і отримав звання прапорщика. У 2003 році закінчив службу радіотелефоністом у ПДПЧ-4 по охороні Ленінського району м. Вінниці.
Згадуючи про наслідки перебування в Чорнобилі, Володимир Давидюк по-філософськи скромно зазначив: „З часом випливає все”. За цими словами відчулися і біль хвороб, і відчуття несправедливості у ставленні сучасників до „ліквідаторів” і гордість за те, що із честю виконали свій обов’язок.
У с. Якушинці, крім Володимира, є ще кілька пожежників-пенсіонерів, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Віктор Макогонюк, Володимир Гончар, Володимир Данилюк, Анатолій Середюк. Ці мужні люди не вимагають ні нагород, ні почестей, ні слави. Та і що таке зараз допомога у 50 гривень, якою держава у лиці сільської ради спромоглася оцінити подвиг наших вогнеборців?.. Вони - проти того, аби події тих днів заростали бур’яном безпам’ятства.
Підготував Олександр Кутовий
